Орієнтальна тематика в європейському музичному театрі ХVII – XX cтоліть

Abstract

У роботі розглядається тематика орієнталізму в європейському музичному театрі XVII–XX століть. Вона постає як багатоаспектне художнє явище, у якому Схід слугує водночас джерелом екзотики, метафорою Іншого та полем для естетичних, політичних і філософських проєкцій Європи. Від барокових опер з турецькими та перськими сюжетами, крізь класицистичні й романтичні уявлення про Схід як простір пристрасті, деспотії або витонченої чуттєвості, до модерністських переосмислень орієнтальних образів у музиці на рубежі XIX–XX століть, де орієнтальна тематика еволюціонує разом із самою мовою музичного театру. У центрі дослідження простежено за оперними та балетними формами як найбільш репрезентативними для сценічного конструювання так званого східного образу: від творів Люллі, Генделя та Моцарта до Россіні, Верді, Бізе, Пуччіні, Дебюссі й Бартока, до балетів Мінкуса до балетних постановок Моріса Бежара. Особлива увага приділяється музичним засобам створення орієнтального колориту (мелодичним формулам, ритмічним моделям, ладовим та тембровим ефектам), театральній семантиці костюму й жесту, а також трансформації орієнталізму від умовної стилізації до психологічно складного й критично осмисленого образу. Тема орієнталізму розглядається не лише як історико-стильовий феномен, але й як прояв європейської культурної саморефлексії, що виявляє зміну уявлень про Інше, межі ідентичності та художні стратегії діалогу між культурами впродовж трьох століть європейського музичного театру.