Публіцистичний інтеркурс в художній прозі Романа Іваничука

Abstract

У статті засвідчено публіцистичний інтеркурс, що з найдавніших часів "прошиває" не тільки тексти пра- та сучасної журналістик, а й белетристику і наукову літературу. Визначено його ознаки: фактичність, девальвація образності, критичність, актуальність, оперативність, брендинг, наявність експертиз, ідеологізм, ораторство, збір зовнішньої інформації за допомогою спостереження, інтерв'ювання, вивчення документів та джерел тощо. З'ясовано, якщо присутня хоча б одна з ознак, – мистецький витвір втрачає органіку й трансформується у явище журналізму. Для царин художньої творчості публіцистичність не бажана (принаймні, на рівні напрямів та стилів романтичного, а не реалістичного спрямування), для масової комунікації – навпаки – промовиста й визначальна. В усіх випадках публіцистичний дискурс неминуче потрапляє під цензуру. Наголошено: на перший погляд здається, що наскрізна публіцистичність – маркер інформаційного простору недемократичних систем, приміром – соціалістичних, Однак він присутній у будь-яких ідеологічних ситуаціях (в контекстах воєн, революцій, протестів, майданів тощо – часто національно-визвольного характеру). У розвідці (за допомогою контент-аналізу текстів, фіксації, моделювання й порівняння публіцистичних стратегій) доведено, що проза Романа Іваничука 70-90-их рр. минулого століття виразно публіцистична (однак, як це не парадоксально, й не менш образна). І якщо для втілень радянської доби це очікувано, то для історичної (романтичної) прози – ні. Продемонстровано, що у ранніх новелах письменник експериментує: виносить на розгляд пекучо сучасні проблеми (стійкості, екології, свободи тощо), випробовує характери, задіює велику кількість дискусій та автокомунікації, вводить у текст факти, суспільні настрої, експертизи. В історичній прозі (матеріал для написання якої – архівні дані) акцентує ораторство, ідеологічні наративи, відверту пропаганду. Заборонений та вилучений з усіх фондів роман "Мальви" ("Яничари") приніс Р. Іваничукові визнання й шалений потік офіційної критики, оскільки сюжет чітко "наклався" на радянську систему, "засвітив" усі її вади й спрогнозував неминучий крах. Афористичні промови головних героїв відразу "порізались" на цитати і стали крилатими. Попри жорстку цезуру й заборону на двадцять літ "Журавлиного крику", з 1976 по 1994 рр. вийшли ще сім романів. Публіцистичний дискурс в кожній із книг ускладнювався: від ораторських промов, оприлюднення винаходів та наукових теорій – до альтернативних висвітлень сакральних тем. Насамкінець зазначено, що високий рівень естетики й комунікації творів Р. Іваничука дає підстави для переосмислення якостей та можливостей публіцистичного дискурсу.